І. Франко в інтертекстуальному полі літератури

Анотація

Стаття присвячена розкриттю творчого діалогу І. Франка з Ю. Словацьким, Я. Каспровичем та письменниками ХІХ ст. й інших часопросторів. Інтертекстуальна практика І. Франка засвідчує не лише цитатні можливості художньої літератури, не обмежені ремінісценціями й алюзіями, а забезпечує процес трансформування тих чи тих фабул в авторський сюжет, опосередковане й безпосереднє спілкування письменників, циркуляцію ідей та образів у їхніх творах, котрі щоразу набували нової художньої якості на перетині спільних й відмінних ознак. Йдеться не про механічне наслідування чи запозичення, а про значущу бесіду між І. Франком і Ю Словацьким та іншими письменниками, творче змагання. Вона задокументалізована віршами “Odpowiedź na “Рsalmy przyszłości” Spiridionowi Prawdzickiemu” (тобто, З. Красінському) Ю. Словацького й «Вічний революціонер» І. Франка, наповнених особистісними версіями кожного поета, пов’язаними із стильовими особливостями різних епох, семантичними й конкретно-історичними особливостями. Розглядаються можливості «мовленнєвої онтології» «Тюремних сонетів», очевидно, підказані І. Франку циклом “Z więzienia” Я. Каспровича, його діалог з іншими сонетярами (Л. де Вега, А.-В. Шлеґель) з приводу віршового дефініювання твердої строфічної форми. Простежено аналогії між виданням І. Франка й віршовою книжкою “Miłość” Я. Каспровича (1895) з притаманною їй трифазною композицією (поеми “L’amorе desperato”, “Miłość-Grzech”, “Amor vincens”) й трьома жмутками «Зів’ялого листя». І. Франка. З’ясовано специфіку його соціально-психологічного роману «Лель і Полель» (“Lelum i Polelum”) з алюзією на драму «Ліла Венеда» Ю. Словацького, але з ширшими просторовими й смисловими межами.