ТЕ, ЧОГО НЕ ВИДНО, АБО ЛЮБЛІНСЬКІ ПІДЗЕМЕЛЛЯ,ЗАКУТКИ Й ЗАВУЛКИ У «ПУСТОМУ НЕБІ» РАДКА РАКА

Анотація

Стаття аналізує роман «Пусте небо» Радка Рака (2016) у контексті топографії Любліна та категорії геопоетики. Рак вибудовує образ міста як багатовимірного простору – водночас історичного, оніричного та фантастичного. Особливу роль відіграють підземелля, закутки та завулки, що функціонують як альтернативна система комунікації, а також як ініціаційний простір, населений чудовиськами та людськими страхами. Автор застосовує архетипи (ініціанта, наставника, трикстера, жінки спокусниці, Тіні), які підлягають деконструкції через їх включення в логіку антигероя. Наратив роману насичений інтертекстуальними відсиланнями до світової літератури (зокрема, Діккенса, Шульца, Керрола, Льюїса), міфів та популярної культури (Гічкок, конвенції горору). Люблін постає тут як палімпсест, гетеротопія й пограничний простір: між реальним і фантастичним, сакральним і профанним, пам’яттю й забуттям. Аналіз дозволяє побачити в «Пустому небі» не лише фантастичне бачення міста, а й літературну рефлексію над його культурною ідентичністю.