РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ БРУНО ШУЛЬЦА В УКРАЇНСЬКІЙ КОМПАРАТИВІСТИЦІ

Анотація

У статті проаналізовано сучасні дослідницькі підходи, зокрема українських літературознавців до вивчення та осмислення творчості польського письменника Бруно Шульца. Метою статті є дослідження компаративних аспектів рецепції творчості Б. Шульца в українському літературознавстві. Конкретні завдання розвідки полягають у визначенні головних векторів дослідницької уваги до компаративних зіставлень прози Б. Шульца з представниками інонаціонального письменства. Охарактеризовано оприявнені в українському літературознавстві (в наукових розвідках В. Меньок, О. Харлан, С. Матвієнко, В. Лопушанського, М. Гогулі, І. Скрипник та ін.) компаративні співвіднесення прози Б. Шульца з творчістю Ф. Кафки, Д. Кіша, В. Підмогильного, Ю. Андруховича, Б.-І. Антонича.

Унаслідок проведеного дослідження встановлено, що пріоритетне місце в колі компаративних зіставлень українськими літературознавцями творчості Б. Шульца з представниками інших літератур посідають питання рецепції характеру екзистенційного світовідчуття польського прозаїка та його спроєктованості на творення специфічного індивідуально-авторського міфу.

Зазначено, що за ознаками художньо-стильової приналежності експериментальну, міфопоетичну прозу Б. Шульца дослідники найчастіше співвідносять з експресіонізмом, однією з головних ідейно-естетичних підвалин якого став так званий катастрофізм – екзистенційне світовідчуття, пов’язане з очікуванням близького і неминучого краху європейської цивілізації внаслідок моральної деградації та втрати нею визначальних для життя суспільства духовних цінностей.

У дослідженнях прози Б. Шульца українські літературознавці наголошують на катастрофічності екзистенційного світовідчуття польського письменника. До найбільш важливих концептів міфологічної картини світу, репрезентованої прозою Б. Шульца і засвідченою в компаративних зіставленннях її з творчістю зарубіжних й, зокрема українських письменників дослідники відносять образ дитинства, ідентифікованого як «архетипний прачас», образ батька як своєрідного архетипу, деміургу, що ініціює світ міфопоетичних уявлень початкової дитячої уяви, образ міста як своєрідного топографічного архетипу, через який ідеалізовано образи дитинства, юності та дорослості.