ПЕРІОДИЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИН У ГАЛИЧИНІ ЗА АВСТРІЇ: НАЦІОНАЛЬНІ ЗМАГАННЯ, СПІВПРАЦЯ І ПОШУКИ ЗГОДИ

Анотація

У розвитку українсько-польських суспільно-політичних, культурно-освітніх і літературних взаємин у підавстрійській Галичині ХІХ – початку ХХ ст. автор виокремлює п’ять історичних етапів. Перший етап – від початку австрійської анексії Галичини (1772) до передодня революції (лютий 1848). Для галицько-руського проводу це етап національно-культурного відродження, яке тривало від початку ХІХ ст. Для польського проводу це політичний і конспіративний етап національно-визвольної боротьби за відновлення недавно втраченої державності. Другий етап – від революційної Весни Народів (березень 1848 – 1849) до закінчення доби реакції (1850–1859). Польські революційні літератори в 1848–1849 рр. опублікували брошурками або в тогочасній періодиці численні агітаційні твори українською мовою (політичні вірші, послання, байки, поеми, оповідання, листи, заклики, статті) із закликами до галицьких «русинів» підтримати боротьбу поляків проти австрійських поневолювачів. Однак церковний та культурно-освітній провід «русинів» виступив як самодостатня і самостійна політична сила, частина всього українського народу, лояльно налаштована до Габсбурзької монархії. Згодом (1894) В. Будзиновський, М. Павлик осудили тогочасну австрофільську лояльність «русинів», а І. Франко виправдовував. Підписана на Слов’янському з’їзді у Празі 7 червня 1848 р. угода між галицькими українцями та поляками (перша за австрійського панування) – про автономну (у складі Австрійської імперії) українсько-польську федерацію у Галичині теоретично закладала найоптимальніші та найперспективніші засади для українсько-польського порозуміння, злагоди і рівноправного співжиття у краї, але не була зреалізована.

Третій етап охоплює добу реформ: від початку конституційних експериментів в Австрійській імперії до перетворення Галичини на диспропорційну польсько-українську автономію (1859–1873). Поновлено спроби українсько-польського зближення: намісник Галичини А. Ґолуховський без успіху силкувався узаконити переведення українського правопису з кирилиці на латинку (1859–1861), фінансував газету «Русь» (1867), а віцемаршалок Галицького крайового сейму Юліян Лавровський та інші галицько-руські посли ініціювали польсько-українську угодову акцію 1869–1871 рр. на основі програми з 32 статей, яка, однак, не була ухвалена в сеймі. Ситуація в австрійсько-польсько-українських відносинах у Галичині змінилася на протилежну: в 1848–1849 рр. австрійська влада поборювала польсько-шляхетський революційний рух, заручившись лояльністю більшості галицьких українців, а в 1867–1873 рр., навпаки, консервативно налаштована польська шляхта досягла угоди з австрійською владою й домоглася національно-територіальної автономії Галичини під своїм домінуванням. За цих умов тривав четвертий етап (1890–1897). Новим явищем стали від кінця 1870-х років до середини 1890-х спроби співпраці та взаємодії між українськими (І. Франко, М. Павлик та ін.) і польськими соціалістами в Галичині. Завершують етап найуспішніші в підавстрійській Галичині спроби українсько-польської політичної згоди і культурно-освітньої співпраці – «нова ера» народовців Ол. Барвінського та Ю. Романчука і галицького намісника К. Бадені (1890–1894), «новий курс» Ол. Барвінського (1895–1897).

П’ятий етап тривав від загострення українсько-польського протистояння внаслідок кривавих парламентських виборів у березні 1897 р. до початку розпаду Австро-Угорської імперії (жовтень 1918). Під загрозою українсько-австрійського порозуміння внаслідок підтримки українців з боку уряду на перемовини з українськими націонал-демократами (передусім головою українського клубу в Галицькому сеймі Е. Олесницьким) пішов у 1907–1908 рр. галицький намісник А. Потоцький, але їхні домовленості звів нанівець терористичний акт студента Віденського університету, соціал-демократа М. Січинського. Під керівництвом нового намісника Галичини М. Бобжинського опрацьовано польсько-український компромісний проєкт реформи виборів до Галицького сейму (1913), однак через спротив польської опозиційної меншості і москвофілів Бобжинський подав у відставку. За нового намісника В. Коритовського й вирішальної ролі митрополита Андрея Шептицького Галицький сейм 1914 р. ухвалив реформу крайового статуту й запровадження нової виборчої ординації до сейму. Цей закон (так зване галицьке зрівняння) відкривав не мислимі доти історичні можливості для українсько-польського діалогу та примирення, але не був реалізований через початок Першої світової війни.