ПАМ’ЯТЬ ПРО УКРАЇНСЬКОГО КОЗАКА В ЛІТЕРАТУРНОМУ ВТІЛЕННІ УКРАЇНСЬКИХ І ПОЛЬСЬКИХ РОМАНТИКІВ

Анотація

Стаття належить до напрямку сучасних гуманітарних досліджень «memory studies». У ній зазначено, що дослідження форм художньої пам’яті в літературі дає відповіді на фундаментальні питання про індивідуальну та колективну (національну, етнічну, культурну) ідентичність людини. У тексті зроблено спробу описати стратегії збереження пам’яті про спільного героя польського та українського народів – козака – ключову постать у творчості польських та українських романтиків. Для досягнення цієї мети використано поняття мнемотопоса, адже безсумнівно, що козак, реалізуючи античний і пізніший топос юнака, лицаря, стає постаттю, яка постійно з’являється в пам’яті наступних поколінь. Топос кодує спільні місця в колективній пам’яті, у культурній пам’яті, створюючи мнемотопоси.

Образ козака у творчості польських та українських романтиків поставав на перетині традиційного бачення, закріпленого в українській усній народній творчості та сентиментальної традиції, з одного боку, та нових романтичних тенденцій – з іншого. Дошку пам’яті про українського козака в українській культурі карбують передусім народні пісні — думи, історичні пісні, пісні про кохання. Народні пісні послужили основою для творчості багатьох романтиків: Юзефа Богдана Залеського, Тимка Падури, Олександра Грози, Левка Боровиковського, Амвросія Метлинського та інших. Такі ознаки козацької спільноти, як: волелюбність, готовність до азарту і жертви за віру, товаришів і рідну землю, що постають у ранній романтичній поезії, запозичені з українських народних пісень. У загальному вигляді мнемотопос українського козака в польській та українській романтичній поезії вибудовують основні моделі козацької поведінки, зокрема: прагнення до інтеграції групи, взаємодопомоги, запеклість у боротьбі з ворогом, а також такі риси, як хоробрість, хитрість, фізична сила.

Саме таку постать українського козака намагається закріпити в пам’яті Левко Боровиковський – піонер українського романтизму. Водночас у його поезіях посилюються романтичні мотиви: ідеалізація та ідеологізація історичного минулого, концентрація тих засад народної творчості, які відповідали романтичній поетиці та романтичній концепції особистості: заглибленість у власний внутрішній світ, втеча від зовнішнього, спонтанність вчинків, трагічне сприйняття світу, передчуття смерті, відмова від земних благ, заперечення прози життя. У поезії українського романтика Амвросія Метлинського козак змінює свою роль і стає насамперед захисником народу. Його згадують як героя минулих часів, того, кого вже немає в часи романтиків, бо заснув вічним сном. Сучасне для поета життя народу — це доба смутку й жалоби, занепаду народного духу, забуття, а козацька доба — доба величі, гідності, хоробрості й свободи. Вічна пам’ять про козака сформована поезією Тараса Шевченка. У мнемотопосі, створеному видатним романтиком, він виступає представником української нації, акумулює в собі її найкращі риси, є її захисником, хоробрим лицарем і героєм. Романтичний мнемотопос козака має у Шевченка ще й гайдамацьку іпостась. І якщо в польській романтичній поезії ці два персонажі диференційовані, то для Шевченка гайдамака є таким же захисником свободи пригнобленого народу, як і козак.

У польській літературі Юзеф Богдан Залеський почав формувати ранню версію романтичного мнемотопосу про козака і козацтво. Відтворені у дусі сентиментальної поетики як вірні друзі та соратники поляків, вони залишаться в пам’яті як лицарі, що борються за спільну батьківщину та християнську віру. Якими б важливими не здавалися специфічні риси козацтва, на перший план у творі Тимка Падури виходить братерство чи навіть єдність цього народу з поляками. Козак Падури — це насамперед мешканець територій, розташованих на окраїні Речі Посполитої. Поет знайшов глибоке історичне обґрунтування єдності козаків і поляків – він стверджував, що обидва народи походять з одного коріння. Мнемотопос Козака в польській романтичній літературі багатошаровий. Він презентує також протилежну візію — ворожого козака, вбивці, резуна. «Канівський замок» Ґощинського також увічнює тип козака – романтичного героя – самотнього й гордовитого козака Небаби, з розкраяною свідомістю, заплямованого клеймом злочину, але цей твір, мабуть, найбільше сприяв увічненню в пам’яті образу гайдамаки – жорстокого, лютого у бажанні помсти, спонтанного і підступного. Найважливіші постаті Козака Словацького порушують цілісність пам’яті про сильного, сміливого, хитрого, лютого козака в боротьбі з ворогом. У творах Словацького, наприклад у «Жмії», це герой із двома обличчями, аксіологічно неоднозначний. У «Срібному сні Саломеї» Словацький сприяв запам’ятовуванню України як жорстокої, варварської та апокаліптичної. Аксіологічно образ Семенка, який вибудовує мнемопос українського козака, характеризується поетом як підступний, зрадливий, страшний.

Пам’ять про козака – спільного для польського й українського народів героя – у польських і українських романтиків різна: хоч вони й зберігають риси типового романтичного, байронічного героя, для українських романтиків він передусім борець за власну свободу і свободу українського народу, захисник народних прав, месник людських кривд. Для польських романтиків він, з одного боку, друг і союзник, який живе в симбіотичній єдності з поляками, а з іншого — жорстокий, убивця, який ділить світ на «своїх» і «чужих» і нищить усе «чуже», захищаючи цінності «свого» світу. При цьому він часто розташовується на межі світів, використовуючи позаземні, демонічні сили, тим самим зберігаючи пам’ять про козака-характерника.